Публікація про творчість Катерини Косьяненко “Сучасні та позачасові, як на іконах”, розмовляла Вероніка Заник.
Світлина Vitaliy Sokur
Війна триває, але вже можна говорити про формування як доконаний факт цілого сегменту сучасного українського мистецтва-рефлексії на неї. Особливе бачення нинішніх подій знаходимо у відомої київської живописиці, заслуженої художниці України, володарки низки престижних національних та зарубіжних відзнак Катерини Косьяненко. Коли говорять про її живопис, то часто звертають увагу на його особливу «іконічність». Про це, а також про бачення ролі мистецтва в часі війни загалом наша розмова.
Відносно недавно у Вашому «резюме з’явилася нова графа: викладач. Як уже до свідчена художниця з чималим доробком, можливо, Ви вважаєте за потрібне, окрім професійної «граматики», доносити до мо-лоді якісь фундаментальніші меседжі.
– Протягом навчального року, що вже завершився. я очолювала кафедру монументального й станкового живопису Київської державної академії декоративно- прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Але окрім адміністративної роботи, мала аудиторні заняття.
Студенти були для мене дуже хороші. І я отримувала від спілкування з ними не просто задоволення, а й заряд отого дитя чого захоплення, яке з віком ризикуєш утратити. А не можна. Особливо цікаво було малювати з ними на пле нері тобто просто неба. Ми мусили застосовувати цього року таку практику, бо уламок ракети зруйнував майстерню в академії… На пленері разом із молодими людьми провели немало щасливих творчих годин.
А що стосується меседжів… Я ставлюся до своїх студентів, як до дорослих людей, котрі, однак, за своїм віком ще не мають достатнього досвіду. А досвід учить нас бути відповідальними. І якраз найважливіший меседж, який я хотіла їм передати, що художник відповідальний за кожну свою дію, за кожну роботу, за кожен мазок. За те, що з-під його пензля піде в соціум, коли ці роботи опиняться на виставках, у людей У колекціях і т. ін. У творах не повинно бути чогось випадкового, автор мусить могти пояснити кожен штрих, кожну тінь на полотні. Бо наша візуально-ду- ховна сфера не менш важлива, ніж словесна, матері- альна. Технічні моменти ці молоді люди, безумовно часом освоять. Як кажуть, навчити малювати можна й зайця. Та головна мета майстра навчити молоду людину думати й бути відпо відальною. Принаймні я так вважаю 1 самі дотримуєтеся цього принципу…
-Та все ж не щоразу буваю задоволена тим, що намалювала. Зрештою, ставлюся до своєї творчості з певною часткою самоіроній. У будь-якому разі завжди залишався щирою, тобто малюю винятково те, що мене на дей момент найбільше турбує, зачіпає. Робота художника ніколи не є звичайним легким проведенням часу. Результат його творчості може бути легким за настроєм. Проте за суттю мистецтво завжди серйозне й відпо відальне, адже ставить важливішу мету, ніж лише розважати, воно має підносити наш дух до вищих сфер…
Ваші роботи видають добре розу міння іконопису, хоча Ви їх називаєте світ ським живописом. А чи займалися Ви будь-коли власне сакральним мистецтвом?
Я навчалася в Національній академії образотворчого мистецтва й архітектури, перші два роки на факультеті реставрації, де обов’язковим завданням було копіювання. И ось після завершення академії отримала замовлення зробити музейні копії декількох барокових ікон. Замовником був мій духо вний наставник, священник, що відновлював Благовіщенську церкву на території Києво- Могилянської академії храм, де, зокрема, у хорі співав Григорій Сковорода. До речі, зображення цієї церкви всі знають, хоча й не замислюються, що то за споруда, ми й ба чимо на купюрі в 500 гривень…
Отже, працювала над музейними копіями. Це дуже серйозно. Для роботи потрібен був спеціальний дозвіл керівництва Національ ного художнього музею України, адже процес відбувався на його території, поза межі якої твору не можна було виносити. Я пере- бувала увесь час поруч з оригіналом і вдив- лялася в нього, а не у фотографію ікони, як це часто роблять ті, кому замовляють копії. Вдивляєшся і працюєш на своєму полотні. Процес тривалий. Першим у мене було «Бла- говіщення», і над ним я працювала місяців чотири. Потім — «Богородиця Братська» (ікона кінця XVII ст. Братського монастиря на Подолі. Ред.). Особлива, дуже київська ікона, про яку існує переказ, що вона «при- йшла» по Дніпру зі зруйнованого татарами Вишгорода, а її щока розсічена ятаганом. Її я копіювала пів року. А потім ми з моїм батьком, який теж був художником, малю- вали для Благовіщенської церкви іконостас. Тобто з власної ініціативи ікон я ніколи не писала лише на замовлення і коли не- можливо було відмовити. Бо це дуже відпо- відальна справа. Вона вимагає посту, частого Причастя, особливого способу життя… Знічев’я таким займатися не можна. Вну- трішній стан художника його робота ви- промінюватиме, доки існуватиме. Уважаю неприйнятним, щоб вона випромінювала негатив. І, чесно кажучи, отакі замовлення брати навіть і не поспішаю. Усе ж я світ- ська художниця. Але то був досвід справді близького спілкування з іконою. Однак у Вашому світському живописі таки присутня іконічність — властиві їй образність, символізм, стилістика… І, здається, особливо в роботах-рефлексіях на війну.
У такий спосіб намагаюся відображення нинішніх повсякденних подій піднести до надчасового рівня. Те, що від- бувається сьогодні, стане історією, а ті, хто гине за Україну, імовірно, будуть святими… Так само й святі колись мали земний шлях, що відображається, скажімо, в іконах із житіями. Приміром, святого Миколая, як центральну постать, малюють в в обрамленні невеликих зображень- епізодів із його життя: коли він стає єпископом, коли відвідує трьох дівчат і т. ін. Подібно до цього людей, події сьогодення хочу піднести до рівня вічності у сві домості глядача.
У моєму живописі присутній також світ невидимий який, вірю, безумовно існує, і ці невидимі добрі сили, ангели, нам допомагають.
Нерідко в сучасних подіях бачу аналогію до того, про що розповідають Святе Письмо, житія, апокри- фічні тексти. Тому мої образи, сюжети часто римуються із зокрема біблійними. Скажімо, у роботі «Пасха» я зо- бразила воїна, що стоїть і тримає в руках традиційну українську паску символ жертви Христа, оскільки цей військовий також жертвує своє життя за інших. А по периметру розміщені сценки: зустріч батьків цього хлопця, його народження, а також там є святий Ми- колай, Жінка із сонцем у лоні, а біля її ніг — звір, який хоче її пожерти. Тобто в моєму сприйнятті те, що з нами відбувається, цілковито співвідноситься з біблійними подіями. Часто вражає, наскільки буденне, звичне сусідить із трагічним, страшним…. Мабуть, ніколи не забуду, як в академію влучив уламок ракети. То була пів оди- надцята ранку. В академії йшли заняття. Але я мала ще останній тиждень відпустки, тож своїм студентам дала самостійне завдання. На пару не йшла, була вдома. А живу я на одинадцятому поверсі, високо. Отож варю на кухні каву й бачу у вікно, як у небі летить ракета, друга… У Києві часто так буває, що спочатку прилітає, а потім звучать сирени нас просто не встигають попередити… Так і тоді. Розумію, що летять у бік центру,
Ту частину, де спортзал і наша кафедра, зрізало, як відрізають шматок торта. Моя де й академія завлабораторією, молоденька працівниця, саме була на кафедрі сакрира до дверей. Відрізало була кімнату, окрім якраз дверної ніші — і дівчина дивом залишилася жива. І взагалі чудо, що нікого не було.
Робиш щось повсякденне, а в цей момент – початок повномасштабного вторгнения Ви започаткували серію Victory. У неї увійшли вже де-сятки картин. Чи робота над серією триває?
– Так, і думаю, продовжиться, доки триватиме велика війна. Я принципово не виїжджаю в цей час з України, бо вважаю обов’язком фіксувати війну. Пізніші роботи в в серії композиційно відмінні від давніших, але вони однаково фіксація того, що від- бувається. Скажімо, зараз часто малюю роботи за типом: одна центральна постать, портретний персонаж і навколо неї якесь тло з подіями, епізодами життя. Умовно називаю підрозділ серії «Герої», або «Незламні».
Яку роботу пишете зараз? Це зображення українського воїна. Він стоїть цілковито спокійний, упевнений. А навколо кишить са- рана, що намагається його покусати. Однак вона не по- рушує його внутрішнього спокою.
Мені на київських дорогах не раз доводиться стояти в транспортних заторах. Тож узяла собі за практику слухати аудіок нижки. Останнім часом Одкровення Івана Богослова. А коли вимикають електроенергію, умикаються генератори – вони страшенно тріскотять, і в мене ви- никла асоціація з хмарою сарани, як вона шелестить крильми… От і намалювалося оточення мого героя.
– Але у Вас є й чимало жіночих образів. І вони красиві, часто витончені, ніжні… Ви такою бачитесучасну українську жінку?
Вони ніжні зовні, але всередині сильні духом, може, навіть сказала б, стресостійкі. Вони часто ціле- спрямовані по-жіночому гнучкі, але водночас ефек- тивні. Українські жінки великі. Так, малюю їх кра- сивими, як і відчуваю. Люблю італійське Відродження, люблю українське бароко, народну ікону. І виражаю своє уявлення про красу, гармонію, зображаючи сучасних жінок.
– Пригадую Вашу роботу «Слова». Це схоже на молитву, розмову з Богом.
– Там справді навколо зображеної жінки на бла- китному тлі, у небі, написані слова молитов, а на самій постаті фрази, вірші, які мені траплялися в соцме- режах. Слова жінок. Це теж, можна сказати, їхні мо- Литви – особисті. Одна фраза вразила мене особливо сильно: «У кожної українки чорне обвуглене серце». Я вирішила, що її треба залишити для вічності…Споконвіку було Слово №3 (79).
Принципово не виїжджаю із України в цей час , бо вважаю обов’язком фіксувати війну.
Моя творчість це мій спосіб спілкування зі світом і з Богом. Бо ні за якою іншою працею я не буваю такою вільною. У живо- писі я вільно розмовляю, ставлю питання. А водночас лише за цією сродною, як казав Сковорода, мені працею я буваю настільки за- глибленою.
Ще про жіночі образи: недавно намалю вала «Буковинську святу». На неї мене надих нула народна буковинська ікона. Моя свята стоїть спокійна, незворушна і тримає троянду. А навколо «треш»: московські чорти, яких ми ніяк не виженемо з Києво-Печерської лаври, чорт у вертольоті, рожеві гармати (рожеві бо діється абсурд), шахеди, змій, що хоче вкусити Жінку. Але що б уся ця чортівня не робила, моя свята залишається недосяжною…
Розмовляла Вероніка Заник
ARS CHRISTIAΝΑ