Живописна Україна Катерини Косьяненко

Автор: Kateryna Mamaieva | 02 квітня 2017 16:03 |

Черговий проект Катерини Косьяненко з лаконічною назвою «Пейзаж» був репрезентований наприкінці минулого року і протягом двох зимових місяців прикрашав стіни галереї Калитаартклуб (16.12.2016 – 13.02.2017). Цикл з одинадцяти – не вагаючись можна сказати монументальних – полотен присвячений локальній міфології українського села з багатим історичним минулим Григорівки, де Катерина буває кожне літо не на відпочинку, а в пошуках натурних вражень, які допомагають художнику зберігати гостроту зору і бачення.

Змістоутворюючим ядром циклу став єдиний в повному сенсі фігуративний твір «Криниця». В уяві витонченого мистецтвознавця можуть навіть десь промайнути затерті ремінісценції на біблейську історію Рахілі, чия доленосна зустріч відбулася саме біля колодязя та отримала більш менш усталену пізнавану іконографію. Але українські реалії, унаочнені в тих пластикових пляшках, що в них персонажі набирають воду, тяжіють до анекдотичної ситуації. Яке ж село без хутора, а хутір – без водокачки, яка вже котрий рік зламана, і писали, і просили, і гроші, навіть, виділили, та місцеві чиновники ті гроші, якщо вірити чуткам, вклали в будівництво нової церкви – при тому, що в селі навіть школа закрита, – а воду нехай паства черпає пластиком у послух. І весь той анекдотизм розвертається на тлі одного з шести великих водосховищ України, на тлі ідилічного водного ландшафту, насправді – затопленої плодючої землі.

M DSC_59591

M DSC_59631

Криниця, 2016, полотно/олія, 130х160 см

Катерина знає ці місця достеменно, тож відтворює рельєф канівських пагорбів з майже топографічною точністю, але для цих оповідок в гоголівському дусі обирає мову казки, в якій очевидні потворності життя пом’якшуються, охоплені мрійливим золотавим маревом. Ось біжить по дорозі, залитій призахідним світлом, вечірній автобус. Хто не знає тих обшарпаних розвалюх, давно списаних, які ніби машина часу, переносять пасажирів у післявоєнні роки, тих «бусиків», що досі курсують між містами та містечками, селами та хуторами, укочують лисими шинами грунтові чи присипані щебенем дороги, за своїм якимось розкладом. А деякі з тих автівок наважуються слідувати далі, до Італії та Португалії, доставляючи правдами-неправдами заробітчан-нелегалів.

M DSC_59711

M DSC_59732

Вечірній автобус, 2016, полотно/олія, 130х160 см

Ось прибився до берега оповитий ранішнім туманом човен, будить в пам’яті мелодію пісні, де пливе він «та й все хлюп, хлюп, хлюп», легенди про славних козацьких побратимів, що визволяли один одного з турецького полону. І як не дивно, актуальна тепер і пісня та, і ті легенди, хоч географія полону змінилась.

M DSC_59792

Човен, 2016, полотно/олія, 130х160 см

Ось місяць з’явився та «с середины неба глядит» і все так, як воно є, якщо знаєте ви українську ніч.

M DSC_60101

Місяць з’явився”, 2016, полотно/олія, 90х200 см

А ось озеро Ярок, в якому і утопленицю знайти можна, затягує своєю темною водою на саме мулисте дно.

M DSC_60301

Озеро “Ярок”, 2016, полотно/олія, 100х100 см

А ось три тополі – який український ландшафт без них, як не у полі, то на пагорбі, ніби дозор несуть, чатують на новий день. І краса природи у її майже первісному стані, не облагородженому людським генієм, але понівеченому недолугими експериментами, зачаровує навіть розбещеного комфортом жителя мегаполіса, закаляє своєю суворістю і чистотою, заряджає байдужістю до дріб’язкових людських чвар.

M DSC_59851

Три тополі”, 2016, полотно/олія, 130х160 см

M DSC_60131

_M DSC0747_11_resized

_M DSC0735_11_resized

http://prostir.museum/ua/post/39134