“Катерини”. 2008. Фрагмент.
Г
азета “Високий замок“, 22.12.2010
Розмовляла Лариса ДЕНИСЕНКО
Про це й не тільки розмова з дивовижною та тонко-чутливою київською художницею.
– Ти за свої роботи з циклу «Мамаї та Мамаївни» отримала премію та медаль Лоренцо Медичі (Lorenzo il Magnifico Award) на престижному форумі сучасного образотворчого мистецтва – VII Флорентійському бієнале. Деякі роботи з цього циклу у тебе – кольорові, але мої улюблені виписані одним кольором. Цей колір я зву кольором землі та каміння. Земля – породжує, на мій погляд, реальних людей, каміння – розповідає легенди. Ким для тебе є твої Мамаї та Мамаївни – реальними чи фольклорними персонажами?
– Козак Мамай – загадкова химерна постать, народний улюбленець, український герой, лицар. Невмирущий, вічний воїн. У кожній сільській хаті колись разом з іконами висіла народна картина «Козак Мамай». Герой нероздільний зі своїм часом. Герой існує, поки про нього пам`ятають та шанують. Час змінився, змінилася швидкість життя, у людей з`явилися нові звички, але правдива легенда про шляхетного воїна, про велику силу духа необхідна і тепер, бо це – наша віра у себе. У кожному є Герой, ми все-таки Божі створіння. Я вирішила поміркувати, яким би могло бути життя Героїв – людське, повсякденне, повсякчасне. Мої «Мамаї та Мамаївни» – це погляд на людське життя з його неоднорідністю та непередбачуваністю. Це розповідь про людей, в яких незбагненним чином поєднані Божественне натхнення та земна низькість. Адже людина може бути такою різною. Серія «Мамаїв…» малюється довго, вона неоднорідна, і цей «колір землі» мав з’явитися неминуче, коли хотілося позбутися зайвого, виокремити лише людське, земне, болюче. Тоді решта кольорів здавалися непотрібними.
– У 2003 році на Осінньому салоні в Парижі ти посіла перше місце серед лауреатів з картиною «Покрова» із твого циклу «Календар». Я б, до речі, дуже хотіла, щоб якомога більше українців мали такі правдиві календарі в своїх оселях. «Покрова» – картина, сповнена мрій, ніжності, дівоцтва та захисту. Ти оточила дівчат оберегами та молитвами, вони почуваються затишно в своєму сні. А хто та що є твоїми оберегами у житті та творчості?
– Дуже ціную рідних людей, які мене розуміють, для яких не потрібно зайвих слів, які багато чого мені прощають. Вони бережуть та поважають мої час та звички, необхідні для творчості, мій особистий простір життя, який я весь час перебудовую, який постійно змінюється, який буває не завжди зручним та зрозумілим.
– Я дуже часто, коли блукаю-чимчикую твоїми картинами, чую музику. Старовинну, народну, світську, подекуди сурми, подекуди – кобзи. А також чую вітер. Ти коли пишеш – наспівуєш щось або чуєш пісні чи музику, які співають чи грають персонажі твоїх картин?
– Ну, персонажі моїх картин дуже самостійні і подекуди непередбачувані. Після того, як картина закінчена, вони живуть своїм бурхливим, не відомим мені життям. І це життя залежить від того, хто споглядає зображене. Можливо, вони грають та співають, але у процесі малювання я дуже зайнята питаннями про співвідношення кольорів, гармонії, композиції, тону та іншими неромантичними, суто малярськими справами. Кожен твір вирішує певну задачу, і мені важливо визначити, як найбільш переконливо передати ту чи іншу задумку засобами саме образотворчого мистецтва. До того ж процес малювання – напружена робота, від ескізу до остаточної зупинки немає часу відволікатися. Я навіть музику слухати не можу – заважає.
– Твої роботи з циклу «Тіні забутих предків» асоціюються у мене більше із Параджановим, ніж з Коцюбинським. А власне, ще більше – з музикою, очима Миколайчука та гуцульським краєм. А чим вони є для тебе?
– «Тіні» – це була перша масштабна серія, низка творів, що були задумані як «розкадровка» спектаклю. Оскільки саме в Карпатах з’явилося моє перше щире закохання у гуцульське декоративно-вжиткове мистецтво, наївне малярство, архітектуру, навіть мову – було природно, що дипломною темою я обрала саме цей твір. Кілька років збирався матеріал, накопичувались задумки, я звикала до персонажів. Потому, як звикла,стало скучно та нецікаво не думати про їх взаємостосунки, простір, що має їх оточувати. До того ж була можливість по кілька місяців на рік жити у Карпатах, працювати, дивитись, вживатись. Врешті-решт, я відчула себе не туристкою, а рахівчанкою, була десь зовсім поруч з персонажами Коцюбинського. Потім, у Києві, ще довго просочувалися з підсвідомості музично красиві діалектичні слова та Дніпро здавався надзвичайно широким.
– Ти нещодавно сказала мені: полотно тебе вже зачекалося. Наскільки чисте полотно підказує тобі на кого або на що воно чекає?
– Зазвичай я сама підказую полотну, що там буде зображене, бо я обираю його розмір, фактуру, роблю кольорову імприматуру. Хоча, час від часу остаточне зображення сильно вирізняється від первісного задуму. «Спочатку ти ведеш картину, потім картина веде тебе» – і цей вислів не виправдання власної художньої неспроможності, це захоплива дійсність мистецького життя, імпровізація, подих долі.
– Обличчя твоїх персонажів, на мій погляд, упізнавані, українські, але водночас я упізнаю й риси людей Середньовіччя. Чому у тебе вони такі, чи, можливо, ти сприймаєш та бачиш все інакше?
– У мистецтві зачаровують різні напрями, стилі, експерименти, все можливо і цікаво, адже це віддзеркалення різних способів сприйняття багатогранності світу. Але художник морально відповідає за чистоту цього відображення, його вектор, наповнення.
Я бачу, напевно, те саме, що і всі люди, проте намагаюся творити певну естетичну гармонію там, де, на мою думку, її не вистачає.
– Коли я дивлюся на твої ікони чи на пов’язані з релігією сюжетні картини – часто відчуваю свічу. Іноді затишно від того відчуття, іноді моторошно. Ти відчуваєш це світло, цей вогонь? Звідки він? Ти думаєш про це, коли твориш? Ну і, можливо, у тебе є таємний рецепт художника або людини – як зробити так, щоб інші люди настільки живо відчували твої картини?
– Кожен сюжет – історія, що чимось близька та чесна, бо там, де втрачається щирість, стає нецікаво всім – і автору, і глядачеві. А таємний рецепт, звичайно, є. Але ж він – таємний.
На фото: Картина Катерини Косьяненко «Катерини».