Православний журнал для молоді “Отрок”. 2009, №1 (37)

“Микола”. 2005.

№ 1 (37)

Улюблений святий

Дива святителя Миколая

Так склалося (не випадково, а за Провидінням), що про найулюбленіших святих ми найменше знаємо. Мова йде про Божу Матір і про святого Миколая. Смирення не намагається проявлятись і прославитись. Смиренню добре в тіні, тому і «Благословенна між жонами», і найулюбленіші на Русі святі прожили так, що відомих фактів їхнього земного життя дуже мало.

Тим цінніша та слава, яку вони отримали після того, як залишили цей світ. Важко знайти християнське місто на карті світу, де Мати Божа не проявила б Свою чудотворну любов, зцілюючи, захищаючи, навчаючи людей, які потребують допомоги. Це стосується й Мірлікійського архієпископа.

Його допомога швидка і дивовижна. Він і суворий, і милостивий одночасно. З кутка, де горить лампада, він уважно дивиться на простолюдина і на товстосума. У кожному храмі є його образ, і навіть якщо ми більше нікого зі святих не знаємо, то, побачивши Миколая, вмить відчуваємо себе в храмі наче вдома. Одне диво із тисячі мені хочеться згадати і переказати.

Цей випадок описаний у С. Нілуса в одній із його книг. Там мова йшла про злодія, який мав забобонну любов до Угодника, і щоразу, йдучи красти, ставив святому свічку. Не смійтесь над цим злодієм, браття. Це тільки збоку здається, що дурість очевидна. Якщо дивитись глибше, то пильність втрачається, і ми самі часто робимо невідомо що, не помічаючи безглуздості своїх вчинків. Так ось, злодій ставив святому свічки і просив допомоги в крадіжках. Довго все сходило йому з рук, і цей успіх він приписував допомозі Миколая. Як раптом одного разу цей по-особливому «набожний» злодій був помічений людьми під час крадіжки. У простих людей розмови недовгі. Грішника, спійманого на гріху, б’ють, а то й убивають. Чоловіки погналися за нещасним. Смерть наблизилась до нього і почала дихати в потилицю. Втікаючи від переслідувачів, він побачив мертвого коня за селом. Труп давно лежав на землі, із тріснутого живота тік гній, черви повзали по тілу тварини, і повітря навколо було отруєне запахом гнилі. Але смертний страх страшніший за будь-яку гидливість. Злодій заліз в гниюче черево і там, серед смердючих нутрощів, принишк. Переслідувачам навіть на думку не спало, що втікач здатний сховатися в трупі. Походивши навкруги та налаявшись досхочу, вони пішли додому. А наш «щасливчик», гинучи від смороду, розривався між страхом розплати і бажанням вдихнути свіжого повітря.

І ось йому, ледве живому від страху і смороду, являється Миколай. «Як тобі тут?» — запитує святитель. «Отче Миколаю, я ледве живий від смороду!» — відповідає нещасний. На що святий йому відповідає: «Ось так мені смердять твої свічки».

Коментарі тут зайві. Мораль — на поверхні. Молитва грішника смердить, а не пахне. Треба не тільки молитися, але і життя змінювати, скільки вистачить для цього сил. Так? Так. Але це висновки поверхневі. Тут є і глибший урок. І як казав хтось із літературних героїв: «Так-то воно так, але не так».

Миколай таки врятував грішника! Молитва хоч і смерділа, але до святого доходила, і в потрібний час Миколай згадав про нього. Нехай моя свічка нині смердить, нехай вона ще довго буде смердіти (бо не швидко запах вивітрюється), але я все одно її буду ставити.

Молитися чисто і гаряче, як свічка горить, за один рік не навчишся. Молитись так, щоб Богу було приємно, так, як нам ароматом кадила дихати, це — праця всього життя. І радію я, що Господь покарає, і Він же потім помилує. А святі в цьому на Бога схожі.

Або ось іще випадок. Це було в Києві під час німецької окупації. В одній сім’ї помирає мама. Залишається троє дітей, одне одного менше, а батько — на фронті. Діти кладуть маму на стіл. Що далі робити — не знають. Родичів немає, допомогти нікому. Знали діти, що над покійниками псалми читати треба. Псалтиря під руками немає, так вони взяли акафіст Миколаю, стали в маминих ногах і читають. «Радуйся, вмістилище великих чеснот. Радуйся, достойний співбесіднику ангелів. Радуйся, добрий наставнику людей». Звичайно, яка тут радість. Сам страх і горе. Але читають вони далі і дочитують до слів: «Радуйся, бо невинних із кайданів визволяєш; радуйся, бо навіть мерців ти оживляєш». І на цих словах — Свят! Свят! Свят! — мама відкрила очі і сіла. Змилувався Угодник. Прихилився на дитячі сльози.

 Образ Миколая співзвучний і зрозумілий нашій душі. Святий за собою книг не залишив. І народ наш більше вірить справі зробленій, ніж слову промовленому. Миколай бідних любить, а в нас майже вся історія — суцільна історія бідності, простоти й убозтва. Коли італійці тіло святого вкрали і до себе повезли, з’явилося свято «літнього Миколая». Греки його до сьогодні не визнають, а наші пращури це свято осмислили по-особливому.

Діди дідам казали, що зійшли якось з небес Миколай та Касян по землі походити, допомогти може комусь. Зирк — а в глибокій калюжі чоловік з возом застряг. «Ходімо, — каже Миколай Касяну, — допоможемо чоловічку». А Касян говорить: «Нема бажання ризи райські бруднити». Ну, Миколай, сам поліз в бруд і віз виштовхав. Розчулився Господь на таке людинолюбство і дав Миколаю два свята на рік — влітку і взимку. А Касяну — один раз на чотири роки — 29 лютого. Ось так.

Загалом, з Писанням ми до сьогодні погано знайомі, невігластва і грубості в нас теж вистачає. Навіть поділитися можемо. Але якщо побачить наша людина ікону Миколая Угодника, вмить три пальці щіпкою складе і перехреститься. Скаже: «Радуйся, Миколаю, великий чудотворцю», — а Миколай з небес відповість: «І ти не сумуй, раб Божий. Прославляй Господа Вседержителя і словом, і вчинками».

Багато святих на землі було, багато ще буде. Але ми до Чудотворця прив’язані, наче живемо не в нашій північній країні, а Малій Азії, і не в епоху інтернету, а в IV столітті, в епоху Першого Вселенського Собору.

І це навіть до сліз чудово.

http://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/uljublenii_svjatii.html