“Катерина Косьяненко. Мої Мамаї”. Галерея “КалитаАртКлуб”. Каталог. Київ. 2013

Каталог “Катерина Косьяненко. Мої Мамаї” видано у 2013 році Тетяною Калитою   (галерея “КалитаАртКлуб”) та видавничим домом “Антиквар” за сприяння Костянтина Кожемяки.

Репродукції та дизайн – Віктор Хоменко ВХ [студіо].

Друкарня – АртHUSS.

Вступна стаття до каталогу – Костянтин Донін.

FOTO 20-11-12 013 640

“Чорний кінь, дрібні хмарки”. 2013. П., о, 40х50 см.

Окремі сторінки каталогу:

 

 

 

FOTO 20-11-12 027 640

Деекранізація, екранізація навпаки, коли фільма – експозиція – вже є, а історії, сюжету -титрів – ще нема. Усе правдиво, усе природньо: зір з’являється  попереду мови, картинки — попереду слів. Та правди й  природи буває замало, в них немає крапки, події, команди грейферному механізму, що, мовляв, давай, запрягай, поїхали.
Текст і є ота крапка. Крапка схожа на зіницю. Усе решта поки схоже на туман, такий цілком непроникний, гірший від молока, мерехтливий світанковий туман, туман над морем, над великим прісним рукотворним морем, з огляду на кількість цього туману – над Канівським.
У термінах гідрології ніяке воно, звісно, не море, а просто водосховище. Але туман такий щільний, буквально молоко, що яка вже тут гідрологія, хай поки буде просто сховище — гарне ж слово для історії про мамаїв. Їх ще не видно, але вже чутно, тому що за правилами навігації судно в умовах нульової, як у нас, нас видимості мусить сповіщати про себе частими тривожними ударами в корабельний дзвін. «Я десь тут», — кажуть один одному човни, що перебувають в безпорадній спробі уникнути собі подібних, і звучить це дуже по-людськи.
Однак, ясна річ, не судилося. Щось обов’язково станеться: п’яний флайбрідж налетить на бакен, самохідна баржа «Миколаїв» потрощить трубу земснаряду, тихі браконьєри підріжуть «Вихором» підводного мисливця — хвиля , отже, піде, небеса заллються кольором , буде день, стануть помітними береги, яких море не має, молоко туману  почне википати – бо липень, о дев’ятій вже спека — забулькає, візьметься скоринкою кольору паленої глини. Зіниця розпізнає пейзаж – перше, що бачить навколо себе, коли прокинеться, усяка самотня iстота, що знає напам’ять «Се вид Отечества, лубок”.
Наступний катрен закінчується схоже: «Се вид Отечества, гравюра». Тобто і в цій поезії, і в нашій, змінюється небагато — залишається вид, залишається Вітчизна, міняється лише техніка. Хоча лубок — не техніка, а жанр. Та Бог з ним, щось таки змінюється. Скоріше за все, це ті, з ким щось сталося там, на воді, в тумані. Сильна течія в старому руслі рознесла їх уздовж кількох кілометрів, проте багато хто вибрався, цілими сім’ями або поодинці, з конем або без коня, у повній амуніції чи в одному намисті — по-різному, але пейзаж став живим за рахунок дрібних ознак руху, здебільшого, засмаглих тіл, що були разом, але тепер, як ми сказали, їх рознесло по берегах водосховища, й вони нічого напевне не знають про себе як про щось ціле.
Далі — легше. Розсіювання — чи то світла, чи то народу — цей, в образотворчому сенсі, градієнт, що невловимо зникає або стає більшим, важко вхопити у застиглому вигляді завширшки в горизонт, але з цим ми вже впорались, далі буде легше, далі підуть мікросюжети, крупні та середні плани прийнятного розміру — 20×20, 52×62, 50×70, часом більші, але неодмінно наближені до тих, хто врятувався, до їхньої першої праці на новому місці, обережних свят, домашньої худібки, що приблудилася, квітчастого шитва і прочая, і прочая, і прочая. Етнографія чистої води, чи не сказати Миклухо-Маклай ніби йде від вогнища до вогнища, вдивляється й замальовує тих, кого побачив, перегортає до світла тих, що сплять, підсідає до тих, хто співає, зазирає через спини і прочая, і прочая, і прочая, але тільки щоби, не дай Боже, жодного обличчя не пропустити, не проминути.
Не Маклай, одначе. Надто сторожко блукає — рідних, либонь, шукає ця впевнена у своїй надії сирота. Житейське діло, безцільне, ненаукове. Болить людині, тож вона й ходить. Може, вже й не шукає нікого, а начебто заново збирає тих, що загубилися, клеїть щось своє з незнайомих шматочків, звіряє з пам’яттю, відійшовши на метр чи два, уточнює якусь дрібницю, знову дивиться. Довго дивиться, і не без суму, і знає, що не так усе було, краще, та де ж його тепер узяти, це «краще», коли лишилося хіба що «краще, ніж нічого».
                                                                                                                                                                                                                           Костянтин Донін