“Золоті плоди Катерини Косьяненко”. Виставка “Антологія”

“Золоті яблука”. Цикл “Календар”. 2005.

Олег Сидор-Гібелинда
мистецтвознавець,художній критик

Загадку хочете? Просту й не надто просту. Мерехтить, а не зоря. Виблискує, але не злото. Причаровує, та без ворожчиних трав та замовлянь. Здаєтеся? Нате, відгадка: картини молодої мисткині. Зоря якої зійшла ледве вчора. Злото колірних пластівців якої підкорило вередливу Лютецію — змагаючись у часі зі злотом осіннього листя, що саме занадилося тої знаменної пори. Причарувало, полонило, заколисало, напоїло солодким трунком втіхи — всіх, хто до того зором долучився. У її парадизі до смаку прийшлося б Франциску з Асизі — одному з найбільш запитаних у XX столітті католицьких святих, що йому віддали шану Честертон, Кавані-Дзефіреллі та наш земляк Ніколай Бердяєв. Ассизець, пам’ятаємо, пташину мову розумів, з тваринками залюбки розмовляв. Але й тут — «лялькові вовкулаки» (Мандельштам) несполохано туляться до ніг вагітних молодиць, котрі уособлюють таїнство Благовіщення — в роботі «Білі птахи». Білі коні мережать простір «Лялі», усміхнені левенята — окраса «Пасіки», сторожа вулика, з яким вони зріднилися самою природою дерева, з якого їх вирізьбила уміла рука різьбяра. Вівця — ознака «Золотої пори»; «вівці, схожі на хмарки» згодом виструнчаться біля одного її театрального макету. Мале й пернате ось-ось випурхне з кліток, які тримають у руках двоє інших жінок у творі 2004 р. Довірливо глипає на Богоматір в «Золотих яблуках» — вони ж, без «лапок» і у її руках та на її лоні, пес Рябко, разом з хазяями тішачись спокоєм і достатком, розлитим довкола. Якщо це й ідилія — то найменш банальна, з усіх мною колись побачених. Чи не забагато золота, — так і проситься на язик (каверзне питання)? Такого — ні, хоча і це блищить нівроку. Справді, пишучи «Головосік» — так вона позначила для себе свято стинання голови Іоанна Хрестителя — уникає Катерина пронизливої натуральности і надмірного трагізму, не крає серця нам жахіттями-страхіттями — хоча ти б не погрішила проти істини, віддавши їм належне, її тлумачення теми викрешує в пам’яті кадр параджанівського фільму, де у епізоді загибелі героя (індивідуальної, а не Священної історії, що в даному випадку не так і важливо), кров заливає усю поверхню зображення, а не тільки голову жертви, вражену топірцем. Конає одна людина — увесь світ тим кривавиться, уся природа зітхає і стогне. Тож невипадково, серія «Тіні забутих предків» (кількісно обчислена 17-ма картинами 2001—2002 років), яка розпукнулася зі студентських робіт, а вже на ІІІ-му курсі Академії Мистецтв художниця раптово надибала на повість Михайла Коцюбинського, конгеніально втілену на екрані рівно сорок років тому — і вже тоді її творці були захоплені літературним першоджерелом, порівнявши своє враження з «амоком». Окремі роботи нової серії спершу планувалися як театральні ескізи, але вже тоді авторка порушувала якісь умовності цього жанру, а потім стало очевидним, що задум може бути зреалізовано виключно в стихії «вільного малярства».

Так і сталося. Ляльок (до яких майстриня теж охоча — деякі з них скидаються на химерні вітражі) і макетів виявилося замало, аби вповні виразити усі нюанси роману. Між тим, театральна складова є напрочуд важливою і для деяких картин «Календаря» — з огляду на урочисту умовність, барвисту ритуальність свят, що особливо помітно на прикладі «Катерини» та «Людей добрих», у композиційній побудові яких віддзеркалилася конструкція українського вертепу. «Тіні забутих предків» вимагали більшої безпосередності — навіть у тому випадку, коли дія твору розгортається у святковому контексті («Весілля»). Катерина Косьяненко, утім, аж ніяк не є покірною бранкою ретроспекцій та ремінесценцій. А рядок поетичної прози висне в етері, мов аполлінерова «Зарізана голубка і водограй», у картині «Марічка упливає», як це помітив мій колего-тезка, і цей же прийом художниця повторить лише вдруге, декоруючи платівку сучасного гурту «Божичі». «Благолєпіє» — не завада дерзанню… навіть на грунті релігійного малярства, бо й ікони для церков художниця наша пише, надихаючись «світлом українського барокко» — найбільш волюнтарної течії у вітчизняному мистецтві, не рахуючи авангарду — котрий аж на півстоліття змусив забути про свого попередника. (Парадокс: руйнувати церкви та музеї першими закликали італійські футуристи, та програму цю на ділі здійснили у нас, почасти в Китаї доби маоїзму — «чобіток» неовандали не зачепили). Звісно, у «Календарі» трохи більше архаїки, ніж у «Тінях забутих предків», матеріал яких теж — і навіть визначально — просякнутий етнографією і минувшиною. Та у останньому випадку авторка працювала з винятково-легендарним, а не з легендарно-визнаваним. Історії кохання, попри звичку до повторень, «ефекту звикання» не викликають, щоразу нуртуючи спільноту, жадібну до екстремальности, яка безпосередньо їм не до снаги. Відтепер у Катрусині полотна проникає бездомішкова тривога, темперована засобами німецького експресіонізму («Палата», «Марічка заглядає у віконце»). Аналогія може видатися довільною — та хто у вже колишньому, не сьогоднішньому столітті побивався за стократ самотньою, на сто тисяч шматків розпатраною, бездомною людською персоною, більше за митців цього спрямування? Наша сучасниця, щоправда, акцентує домінування традиції і обряду, та не приховує, що цінності, їм властиві, не можуть зарадити долі Ромео і Джульєтти з глухого гуцульського села.

Галерея Колекція
Київ 2007

http://www.art-ukraine.kiev.ua/molodi_xudognuku/molodixudogniki_kosyanenko.html