Загадкові всміхнені янголи, лагідні, замріяні жінки в старовинних строях (це можуть бути давні смугасті карпатські запаски чи ошатні керсетки, прикрашені вибагливими бароковими квітами), витончені чоловіки з хвацькими козацькими вусами, вдягнені в екзотичні кольорові кунтуші. Давній люд на цих сучасних світських картинах легко спілкується і співіснує з відстороненими і самозаглибленими святими (Богородиця, Микола, Варвара). Ці персонажі перегукуються з зображеннями на неперевершених барокових українських іконах (згадуються українські «Покрови» та ікони іконописної майстерні Києво-Печерської лаври ), наївними розписами дерев’яних храмів Потелича і Дрогобича, і, як не дивно, стилістично близькі персонажі з картин Катерини до деяких полотен раннього італійського Відродження, особливо витончених витворів братів Венеціано і Джентіле да Фабріано. Тож, можемо констатувати і спорідненість, тотожність українського і західноєвропейського мистецтв і вплив на творчість молодої київської художниці кращих зразків європейського мистецтва. Джерелом натхнення художниці є і український наївний живопис, і багатобарвне українське народне мистецтво (вишиванки, ткацтво, архітектура), весь унікальний світ українського етносу.
Досвід іконописання, в основному це були ікони, стилізовані під український бароковий іконопис (ікони намісного ряду церкви Благовіщення Божої Матері при Києво-Могилянській академії, ікони для приватних збірок), вивчення, копіювання барокових ікон, дозволив художниці досягти технічної довершенності, що в свою чергу допомогло Катерині Косьяненко винайти свій неповторний мистецький стиль. Тож, наслідування і традиційність присутні в творах художниці. Образи наче запозичені з українського іконопису, але вони трактовані в дусі сучасного живопису, більш живі, більш контактні, персоніфіковані. Традиційність вдало і несподівано сполучається з авторським живописом.
Самобутність, неповторність творів художниці в тонкому за градаціями, багатомірному, насиченому живописі. Це поєднання, співставлення, гра на контрастах фактур і нюансів, задіяна складна колористична партитура. Найчастіше, це дуже насичені, вибухові і в той же час неймовірно згармонізовані золотаво-багряні, ясно-червоні, вишнево-брунатні, пронизливо холодні сині кольори. Живописна поверхня здається коштовною завдяки мінливій грі пастозних накладів фарби (це робиться за допомогою мастехіну), і делікатних, «слюдяних», сяючих теплим мерехтінням шарів лесування, створених за допомогою кропітких, багаторазових дотиків тонким пензлем. Філігранно модельовані обличчя, руки персонажів наче сяють тихим теплим світлом, поринають в примхливий вир багатомовного живопису.
Приголомшує співуча лінеарність і витончена рафінованість абрисів зображень, які є логічним доповненням до променистого живопису, підкреслюють духовну гармонію і піднесеність персонажів.
У Катерини Косьяненко вже досить великий виставковий досвід. З 1999 року вона є постійною учасницею всеукраїнських виставок, які проводить Національна спілка художників України. Експонувалися її твори на виставках в Національній академії образотворчих мистецтв і архітектури. Серед міжнародних виставок: московський міжнародний художній Салон «Нові імена» (2003), Осінній Салон у Парижі (2003 та 2006). Персональні виставки Катерини Косьяненко проходили у Києві: галерея «Дім Миколи»(2000), Українській фонд культури (2003), галерея «Мистець» (2005). Персональні виставки в Парижі відбулися у 2004 році в галереї “Galerie-Celine” та в 2006 році в інформаційно-культурному центрі української Амбасади.
Співпраця з київською галереєю «Колекція» є першою спробою грунтовного діалогу з українськими галеристами.
Проект «ПАЛІМПСЕСТ» представляє вибрані живописні твори Катерини Косьяненко, вони ніби переписують, давні втрачені сторінки… Об’єднано два великі живописні цикли: «Тіні забутих предків» і «Календар». Ці твори вирішили показати на одній виставці завдяки їх спорідненості: українська тематика (залучені літературні джерела та перлини усної народної творчості), апелювання до давнини і дуже цікавий авторський живопис.
«Тіні забутих предків» (2001-2002) створювалися художницею за мотивами однойменного твору українського класика Михайла Коцюбинського. Це був дипломний цикл живописних і сценографічних робіт (17 творів), Катерина Косьяненко випускниця театрально-сценографічного відділення НАОМА, учениця славетного Данїїла Лідера. Данило Данилович Лідер – 08.05.1917р.-29.12.2002 р.- сценограф, лауреат Державної премії імені Т.Г. Шевченка, Державної премії СРСР, професор, Народний художник України, Академік АМ України,
Цикл був вдалою спробою відродження української образності, занурення в дивовижний світ язичницько-християнських Карпат. Джерелом натхнення стали і самі Карпати з їх неперевершеною красою і всесвітньо знаменитий фільм режисера Сергія Параджанова і художника Георгія Якутовича „Тіні забутих предків”. Але художниця талановито трансформувала і літературне першоджерело і геніальний візуальний ряд фільму Сергія Параджанова.
Був створений свій дивовижний і переконливий варіант „Тіней…”. Мовою живопису Катерина Косьяненко спробувала відобразити не тільки екзотичні моменти життя гуцулів, а й вселенську складність людських почуттів і життєвих колізій (а вони вічні і зрозумілі кожній людині, в кожній країні світу), що дозволили їй створити цікавий живописний поліптих. В цих картинах панує стихія кольору, але в кожній з них переважає один з кольорів (від незайманого білого, небесно-блакитного, іконописно-золотого до тьмяного синього, оксамитового чорного; від ранкового світла до нічного смутку). Колір виступає камертоном, виразником емоцій, символом подій. Подій непересічних, ключових в людському житті. Гірка історія кохання Марічки та Івана (українські Ромео і Джульєтта!), народження, втрати, божевілля, смерть головних персонажів. Людські істоти в цих творах часто виступають стафажем, що логічно для театральних ескізів („Марічка упливає”, „Божевілля”). Іноді перетворюються на проникливі портрети головних персонажів („Марічка заглядає у віконце”, „Весілля”, „Палагна”). Але кожна з робіт виступає і як повноцінний, довершений, емоційний станковий живописний твір.
Ідея проекту «Календар» народилася у художниці після закінчення НАОМА. Втілювався проект у життя у 2002-2005 роках під час навчання в асистентурі-стажуванні в живописній майстерні відомого українського художника Василя Гуріна. Василь Гурін – Нар. 18.03.1939 р.- живописець, професор, Народний художник України, Дійсний член АМ України.
В 2004 році проект було підтримано грантом Президента України.
Живописний цикл „Календар” складається з 16 творів. Він став цікавим, несподіваним і багатозначним відтворенням народних звичаїв і обрядів, що супроводжували православні свята в Україні. Слід зазначити, що народна календарна обрядовість базується на давніх язичницьких ритуалах і традиціях, тому вони, на перший погляд, мають мало спільного з офіційними церковними святами, але здавна співіснують. Простий народ завжди прагнув зрозуміти, адаптувати віддалені від України у часі і просторі події, знайти логічні пояснення, аналогії. На Благовіщення, одним із символів якого є Дух Святий, випускали із кліток птахів ( до речі, давні словяни вважали, що в цей день пробуджуються сили природи і Дух світла благословляє землю і все живе на ній), на Варвару „вишивали та нитки пряли” , згадуючи про те „що Свята Варвара золотими нитками Ісусові ризи шила і нас навчила”, день Святого Миколя в народі був веселим зимовим святом… Православна церква теж прагнула адаптувати давні народні традиції і вірування, тісно пов’язані з явищами природи (колядування, щедрування). Згадаймо про день Великомучениці Катерини. За православною традицією 7 грудня (нов.ст.) згадується Катерина з Олександрії, яка у 304 р. прийняла християнство та була страчена за наказом імператора Максиміана. В народі свято має назву ”Катерини”, це свято жіночої долі. В цей день дівчата ворожили і закликали долю. Вранці, до схід сонця йшли в садок, зрізали гілочку вишні і ставили її у воду в хаті. Якщо ця гілочка до свята Меланки зацвітала – добрий знак, і дівоча доля цвісти буде…
В канонічному українському бароковому іконописі Великомученицю Катерину зображували привабливою дівчиною в ошатному українському вбранні та символами мученичества і святості (пальмова гілка, хрест, колесо). Відомі ікони Святої Катерини з житійними сюжетами.
В творі „Катерина” з „Календаря” ми бачимо автопортрет художниці з дзеркалом для ворожіння і квітучою вишневою гілочкою. Поруч – чоловічі фігурки, що символізують чесноти і пороки сильної статі.
Тож, в творах „Календаря”, і в сюжетах в живописі, повною мірою проявилися неоднозначність, складна асоціативність. Сюжети базуються на народній інтерпретації православних свят, апокрифічних оповідках, розповідають про народні традиціїї і вірування.
Живопис „Календаря” унікальний. В ньому присутні іконописна духовність, гармонійність, традиційне, барвисте багатоголосся.В ньому відгомін унікального духовного світу стародавньої України.І в той же час він авангардний, сучасний, легкий, чутливо відвертий.
Християнські свята іноді були для художниці просто приводом для відтворення гарного народного обряду чи вірування („Катерина”, „Варвара”), спробою цитування усталеної іконописної схеми („Водохреща”) чи лету власної фантазії („Головосік”,„Білі птахи”). І це не сприймається як зухвалість або спроба ревізування традиційного іконопису. Це створення нової іконографії, яка шукає балансу між ортодоксальним і новим.
Православні свята в „Календарі” іноді ховаються в відсторонених поетичних назвах: «Золоті яблука» присвячені сумному сюжету, пов’язаному в народній уяві з Преображенням Господнім або «Яблучним Спасом»*, «Купання» – привід згадати маловідомий день Симона Зилота, «Білі птахи» нагадують про «Благовіщення», «Пасіка» позначає день Теплого Олекси…
*В центрі багатофігурної композиції – Богородиця, що сидить на троні, вона роздає дітям золоті яблука. Поруч стоять засмучені жінки. В народі існувала заборона на вживання садовини до Другого („Яблучного”) Спаса. Особливо це стосувалося жінок, у яких померли діти. Вважалося, що якщо мати не дотрималась такої заборони, Богородиця не нагородить таку дитину золотим райським яблучком…Фактично, такий сюжет був привід для розмірковування на тему моралі, духовної чистоти, можливої винагороди за праведні вчинки …
Розглядаючи картини, необов’язково щось знати про церковні свята і пов’язані з ними народні вірування і традиції ( хоч це і неймовірно цікаво).
Можна просто милуватися гарним живописом. Картини є тільки відгомоном, інтерпретацією народної обрядовості, іноді необов’язковим , тактовним нагадуванням про минуле, забуте. Але це нагадування, відверте, справжнє, важливе для художниці, в ньому живе цілий щирий світ „добрих людей”, народжених її фантазією. Художниця ні на чому не наполягає, вона лиш підказує нам, нагадує про втрачені істинні цінності.
Наслідування в циклі „Календар” вдало сполучається з авторською неповторністю, виголошеною мовою сучасного живопису. Твори «Календаря» живописні і певною мірою декоративні водночас. Сюжети багатомірні і багатопланові. Звернення до української старовини обернулось не тільки нагадуванням про забуті звичаї українського народу чи окремі моменти обрядовості. Ці твори дали змогу художниці продемонструвати самобутність, зв’язати минуле з сучасним, нагадати про втрачене, забуте, примусило замислитись над тим, чи потрібно втрачати свою сутність, свою духовну, національну ідентичність.
За цикл «Календар» і «за значні досягнення в галузі живопису» Катерину Косьяненко відмічено срібною медаллю Академії мистецтв України. Це ще один крок до визнання художниці в Україні.
Живопис Катерини Косьяненко легко ідентифікується, та нелегко інтегрується в сучасне українське образотворче мистецтво. Незважаючи на велику кількість схвальних публікацій в поважних журналах („Образотворче мистецтво” , „Архидея”, „А.С,С.”, „Профіль”, „Експерт”, „Афіша”…) яскравий талант і значну кількість цікавих робіт, деякі функціонери від митецтва примудряються ігнорувати яскраву особистість художниці.”Українське”, взагалі тяжко виживає в світі брутального, деструктивного, конформіського. Та Катерина Косьяненко , попри все, стверджує свою (тож і українську!) естетику, доводить свою національну ідентичність і талановитістьХудожниця сподівається, що її головні, знакові твори залишаться на Україні, а не розійдуться по приватних збірках за її межами. Повернулася з Парижу і знаменита „Покрова”, поки що вона є власністю авторки.
Усміхнені намальовані персонажі наче нічого в цьому світі не заперечують, вони його естетизують. Усамітнилися в своєму рафінованому живописному середовищі і запрошують зазирнути до свого небесного і земного раю всіх небайдужих…